Піар-менеджер компанії Ribas Hotels Group Галина Череднюк поговорила з засновником і СЕО FEDORIV Group Андрієм Федорівим про сервісні фішки і специфіку готельного бізнесу.

— Компанія Ribas Hotels Group займається створенням готелів, головна риса яких — унікальність, емоційність. Все це у тісному зв’язку з локальністю. Але, як відомо, при масштабуванні потрібно вводити жорсткі стандарти. Як не втратити цю емоційність при активному зростанні і масштабуванні бізнесів?

— Маєте дуже класний готель (про готель Wall Street - прим.ред.). Бачу, що команда докладає зусиль. Це важливо.

В емоційності є одна пастка. Розглянемо три типи процесів, щоб стало зрозуміло, про що я кажу.

базові, ефективні та інноваційні процеси.

 

Що таке базові процеси? Це коли людина отримує основні речі, до яких звикла. Тобто must have.

Ефективні процеси — це коли must have ви можете надати за низькою собівартістю.

А вже емоції — це інноваційні проєкти.

Коли починаються проблеми?

Труднощі виникають тоді, коли емоції вже є, а базових процесів ще немає. Або коли емоції вже є, а базові процеси дають якийсь збій.

Прикладів багато є і в Україні, і в світі. Є індійське прислів’я, що у воїна очі мають бути трохи вищими за хмари, але ноги мають твердо стояти на землі.

Приклад: в готелі Wall Street мені сподобались такі деталі, як написаний від руки лист від засновника компанії, якийсь невеликий персоналізований подарунок. Це круто. Це тій touch, який робить гостя щасливим. А щастя людини складається з дрібних речей.

Моя рекомендація: постійно працювати у цих двох напрямах. Думати про те, чому це працюватиме.

У мене був такий випадок: ми забронювали дико дорогий готель, мали 3 номери, ми були з дітьми. Наш рейс затримали. Ми зрозуміли, що не встигаємо на вечерю. Виїхавши з аеропорту (це година до готелю), ми зателефонували і замовили рум-сервіс. Нам відповіли: «Звичайно!» Ми приїжджаємо — нічого немає. І мені знадобилась ще година і двадцять хвилин, щоб домогтися доставки вечері у наші номери. Вже про позитивні емоції, звісно, не йшлося.

В чому небезпека готельного бізнесу?

В тому, що ви не працюєте зі стандартизованим продуктом, який може бути запакований у коробочку. Сервіс — це переживання. Кожна людина індивідуальна. Робота з нею відрізняється в різних напрямах і в різних регіонах. Позиціонування — це відхід від універсальності. Це достатньо чітка відповідь на питання: «А чого хоче людина?»

Маю улюблений приклад зі сфери HoReCa. Це один з баварських, я б навіть сказав — альпійсько-баварсько-австрійських рестораторів. Спадковий ресторатор. Його батьки володіли ще тим, що називається гестхаус.

Коли він почав цим займатися, то казав: «Все життя мав одну проблему — діти. Тому що діти в готелі — це жахливо». Діти все псують, з одного боку: бігають, щось ламають, їм потрібна спеціальна їжа тощо. Але в той же час, коли ти хочеш заборонити приїжджати з дітьми, ти втрачаєш своїх клієнтів.

Коли йому виповнилося 55 років, він зміг втілити мрію свого життя — викупив готельний комплекс, що розорився, який мав два великих корпуси. Він створив щось на зразок двох готелів в одному.

Один family-готель був створений тільки для сімейних гостей. Коли користувач заходить на головну сторінку, відразу виводиться табличка блокування з питанням: «Скільки маєте дітей? Якого віку?» В цьому готелі на рецепції пропонують молоко, памперси, цілодобові сухі сніданки, все протиударне, жодного скла, всюди напівпластик. Дитяче меню в ресторані, дитяча зона більша за дорослу. Три типи стільців для дітлахів. Є 3 або 4 kids-club, залежно від віку: яслі, дошкільнята, підлітки.

Але через підземний прохід ти можеш перейти в інший готель, який Adults Only. І там написано: «Sorry, жодних дітей, до 18 років вхід заборонено». І там все інакше: авторський дизайн, превалюють чорні тони в інтер’єрах. Там панує зовсім інша атмосфера. У першому готелі — галасливі родини, які, звісно, трохи шаленіють від кількості дітей навколо, але загалом вдячні, що хтось подбав про те, щоб їхня дитина не розбила голову.

У другому — більш поважні, шляхетні, статусні. Там незрозуміло що: чи це корпоративні групи, чи це пара закоханих, яким років 60.

І це чудовий приклад того, що таке сучасний маркетинг! Не треба намагатися сподобатися всім. Якщо ви хочете бути готелем для хіпстерів, будьте ним: дайте своїм гостям те, що їм потрібно. Чим чіткіше позиціонування — тим сильнішим стає бренд.

— Ви багато подорожуєте. Україною, в тому числі. Як оцінюєте брендинг в українських курортних готелях?

— Не їжджу в Україну на курорти. Зазвичай подорожую по роботі. Оцінюю погано.

Є декілька гарних готелів у Києві. Вони різні, але вони круті. Це Eleven Mirrors, який ми розробляли. Bursa — бренд, з яким ми приятелюємо. Готель Hyatt, в якому дуже часто поселяються мої клієнти.

Приклад: в одному з готелів Hyatt мій приятель після добрячих посиденьок рано-вранці спустився у ресторан на сніданок. До нього підійшов офіціант і спитав, що він буде. Приятель відповів: «Маленьке пиво». Офіціант запитав, який в нього номер. У відповідь почув, що гість не пам’ятає.

У більшості українських готелів офіціант почав би такий людині «мучити мозок» з уточненнями. Але цей молодий чоловік сказав: «То я біжу за пивом швидше!»

Лише одна фраза, але вона так вразила мого приятеля (прихований сервіс), що він весь рік поселявся тільки в цьому готелі. У нас були заплановані зйомки, і коли у Hyatt усе було зайняте, він відмовлявся жити в іншому готелі і був готовий переносити зйомки.

Мені в Україні дуже бракує такого ставлення у дрібницях. Загалом люди докладають зусиль: є великі, гарні будівлі, хтось щось проінвестував в інфраструктуру тощо. Але далі у деталях і нюансах ти почуваєшся трішки недокоханим. Через це все розвалюється. Я думаю, що важливо не просто зробити щось велике, а після цього робити дуже багато дрібного.

Я думаю, питання не в тому, що крісла не такі, а в тому, що душі бракує. Саме над цим варто працювати.

Зараз у людей з’явилась свобода пересування. І виявилось, що не так вже і круто та дешево у Затоці. Виявляється, що у Кракові, Берліні чи Туреччині також усе непогано і не безмежно дорого.

Ми живемо в епоху глобальної конкуренції. І я можу сказати, що якщо, наприклад, в Грузії в них виходить зробити готель Rooms, про який часто пишуть у всій світовій пресі, то перед нами приклад класного experience, який містить дуже локальний, дуже грузинський характер. Але при цьому дійсно там впроваджені світові стандарти.

Зізнаюсь, я не дуже полюбляю курортні готелі. Крім моменту, коли ми їдемо всією родиною і просто хочеться не думати про якісь речі. Зараз, мені здається, дуже важливий тренд у подорожах — це люди, які намагаються свої відрядження поєднувати з цікавими враженнями. Коли ти приїжджаєш не просто у безликий готель № 324, який ти ніколи не запам’ятаєш. Ти хочеш пережити щось, що не можеш пережити вдома. Тому що для будь-якої людини хороше життя — це пригоди, розваги, не важливо, зізнається вона в цьому чи ні.

Не треба боятися локальності.

Коли він приїхав у малесеньке село і зміг отримати локальний продукт. Цому можно вчитися в США. Мені було дуже смішно, коли ми зайшли у маленький магазин з чіпсами на заправці десь на Алясці. Я знайшов там невеличкий відділ із сувенірами. Це спрацювало, тому що це стандарт, і він усюди. Це виняток.

Але є сила поганих прикладів того, що тупість руйнує інвестиції акціонера. Ми поселилися в готелі з моїм клієнтом і його командою. Приїхали після зустрічі і мали декілька годин. Я вирішив записати з ним інтерв’ю. Дізналися в адміністратора про наявність бізнес-кімнат. Нам кажуть, що є: велика і мала. Мала коштує 3000 грн за 4 години. Нам не потрібні були 4 години. Ми подивились кімнату і запропонували орендувати її на 2 години за 1500 грн. Кімната на той момент була порожньою. Дівчина відповіла, що в них прейскурант, тому ціну вказано лише за 4 години, і вони не змінюватимуть цю ціну, тому що є прейскурант.

Я взяв телефон і сказав, що хочу зняти цю кімнату на відео, щоб з’ясувати, чи підійде вона для семінару «Папа бренда». Дівчина схопила мене за руку і сказала, что в готелі заборонена зйомка. Я кажу: «Тоді я буду знімати вашу руку!» — і знімаю її руку. Вона тікає і починає навздогін розповідати, що гість для них понад усе. А я кажу: «Та ні, дівчино, для вас процедура понад усе». І, трохи розчаровані, йдемо у номер. Ось ми стоїмо в ліфті і вже збираємось натиснути кнопку, і в цей момент чуємо якісь крики: «Почекайте!» Прибігають три особи: керуючий готелем, рецепціоністка і ще хтось.

Я був впевнений, що керуючий готелем відразу скаже наступне: «Друзі, якщо вам треба зняти, скажіть, що ви в цьому готелі, зробіть нам згадку і навіть нічого не платіть». Але! Вони почали нам дорікати!

Завжди пам’ятайте, що людина має смартфон

Я не уявляю таку ситуацію за кордоном. Колись ми відпочивали з дружиною в Іспанії на виноробні, на території якої розташовувався дорогий готель. Але він дорогий не через те, де географічно розташована будівля.

Річ у тім, що кожна людина, яка там була, включаючи людину, яка відчиняє двері і допомагає з валізами, транслювала закоханість у гостя. Від випадкового співробітника до керівника тощо. Мешканець відчував, що його люблять.

— Вважаю, що готельєри України прочитають це інтерв’єю на блозі або побачать його на youtube-каналі і спробують змінити стан речей на своїх об’єктах для того, щоб українці та іноземні гості хотіли приїжджати до нас.

Якщо не хочуть чути, хай не слухають. Просто збанкрутують швидше. Ще Адам Сміт писав про невидиму руку, силу ринку, силу попиту і пропозиції. Споживач все зробить сам: скаже, що зірочок замало чи ще щось. Він голосує грошима і контентом за цей бізнес. Він завжди може поскаржитися, залишити свій відгук.

— Дякую за розмову.